Хлоротіазид (Chlorothiazidum), 6-хлор-2Н-1,2,4-бензотіадіазин-7-сульфонамід-1,1-діоксид.
C7H6ClN3O4S2 Мол. м. 295,7
АФІ синтетичного походження. Білий або майже білий кристалічний порошок, дуже малорозчинний у воді, помірно розчинний в ацетоні, малорозчинний у спирті, розчиняється в розведених розчинах лугів. УФ-спектр: λmax = 225 нм (
= 725–800), λmax = 292 нм ( = 425–455), плече при 310 нм, у натрію гідроксиді. Зберігають у щільно закупореному контейнері в захищеному від світла місці.
Ідентифікують за ІЧ-спектром поглинання субстанції; за УФ-спектром; методом ТШХ; за виділенням амоніаку при нагріванні з кристалічним натрію гідроксидом (посиніння червоного лакмусового паперу) та виділенням сірководню при підкисленні (почорніння свинцево-ацетатного паперу). Кількісно визначають методом титрування гідроксидом тетрабутиламонію з потенціометричним фіксуванням точки еквівалентності.
Фармакологічна група. C03A A04; C03A B04; C03A H01 — діуретики групи тіазидів.
Фармакологічні ефекти. Пригнічує реабсорбцію NaCl у початкових сегментах дистальних ниркових тубул. Одночасно з іонами Na+ і Сl—, виводяться також іони К+ і Мg2+. Проте іони Са2+ і солі сечової кислоти затримуються. В останньому випадку спрацьовує механізм конкуренції відносно активної тубулярної секреції препарату. Слаборозчинний у ліпідах препарат доводиться вводити у відносно високих дозах.
Застосування. Артеріальна гіпертензія. Набряки при серцевій, нирковій, печінковій недостатності. Ожиріння. Нецукровий діабет (див. Діуретики).
От субстанции к лекарству / Под ред. В.П. Черных. — Х., 2005; European Pharmacopoeia 5; Clarke’s isolation and identification of drugs / Editor A.C. Moffat. — London, 1986.